На початку квітня 2015 року релігійне середовище України сколихнула новина про те, що так звана Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви (оновленої) (далі "УАПЦ"(о)), котра не має ніякого молитовного спілкування із рештою православного світу і знаходиться у абсолютній канонічній ізоляції, публічно заявила про свій намір об'єднатись із Українською Греко-Католицькою Церквою (далі УГКЦ), котра, незважаючи на певну зовнішню схожість із Православною Церквою, все ж таки ні догматично, ні канонічно, ні юрисдикційно не має жодного відношення до світового Православ’я, а є, по суті, Католицькою церквою.

Це доволі несподіване рішення про потенційне єднання «УАПЦ(о)» з католиками, котре озвучив так званий архієпископ Ігор (Ісіченко) та скликаний ним єпархіальний «собор», викликало неабиякий резонанс та занепокоєння, в першу чергу, серед самих вірних «УАПЦ(о)», котрим у Кіровограді належить парафія на честь святого рівноапостольного великого князя Володимира (за приміщенням Міськгазу). Звичайно, що у зв’язку із цими резонансними заявами у дуже багатьох небайдужих представників громадськості міста та області також не могло не виникнути справедливе та закономірне питання: що ж це за «церква», котра так легковажно та зухвало зраджує свою віру, та так легко шукає єдності із католиками?

Тому саме такі фактори як занепокоєння жителів Кіровоградщини та широко розповсюджена і абсолютно безглузда думка про те, що саме парафія святого Володимира є начебто «єдиною українською церквою в Кіровограді» спонукали нас звернути особливу увагу на цю прикру ситуацію. І, звичайно, наша пастирська стурбованість за душі православних віруючих нашого краю змушує нас пролити світло на всі вищезгадані події, процеси та заяви, а також дати їм виважену оцінку з точки зору канонічних норм Православної Церкви.

Перш за все, для більш точного розуміння читачами природи тієї структури, котру очолює Ігор (Ісіченко), слід навести коротку історичну довідку.

Сам так званий архієпископ був «висвячений» у 1993 році такими ж псевдоієрархами, котрі не мали до канонічної Православної Церкви жодного відношення, а невдовзі залишили навіть «УАПЦ» на користь нині вже забутих історією абсолютно маргінальних спільнот. Крім того, вкрай важливо зазначити, що те псевдоцерковне угрупування під назвою «УАПЦ(о)», котре нині очолює так званий архієпископ Ігор, незважаючи на публічне та оманливе позиціонування себе як частини «УАПЦ», насправді не має навіть до цієї спільноти бодай якогось відношення, адже «УАПЦ(о)» була зареєстрована у 2006 р. як окрема релігійна організація.

По суті, так звана УАПЦ(о) – це розкол у розколі. Образно висловлюючись, це є ні що інше, аніж маленька тріска від сухої та зламаної задовго до цього гілки, жодна з котрих вочевидь не має жодного відношення до живого та квітучого дерева істинної Христової Церкви.

І все це є доволі симптоматичним. Не секрет, що постійне та невпинне дроблення є однією з найочевидніших та найкрасномовніших ознак безблагодатності та полишеності Богом, адже, як сказано у Святому Письмі, «Бог не є Богом невпорядкованості, але миру» (1 Кор. 14:33).

Крім того, не можна оминути увагою і той аспект піднятої теми, що Церква в принципі не може складатись із одного єпископа. Це – екклезіологічний нонсенс, абсурдність котрого можна продемонструвати аналогією: єпископ не може проголосити свою єпархію самодостатньою Церквою, так само як і губернатор не може проголосити ввірену йому державою область самодостатньою державою. І те і інше є грубим порушенням, у першому випадку, церковних канонів, а у другому – законів держави.

Отже ми можемо із впевненістю стверджувати, що чітко усвідомлювана так званим архієпископом Ігорем неканонічність очолюваного ним угрупування, а також повна відсутність будь-яких перспектив у «УАПЦ(о)» щодо визнання з боку світового Православ’я та набуття канонічного статусу, і штовхає псевдоієрарха на відчайдушний пошук єдності бодай із ким-небудь, навіть із католиками.

Саме тому останній так званий собор «УАПЦ(о)», котрий складався лише із одного «єпископа» та підпорядкованого йому «духовенства» (що, в принципі, саме по собі вже є абсолютним спотворенням та викривленням самої ідеї собору як зібрання виключно єпископів всієї церкви), прийняв наступну постанову:

«Звернутися до Блаженнішого Патріярха Святослава і синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви з проханням про братні поради щодо досягнення євхаристійного спілкування та адміністративної єдности Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви з Українською Греко-Католицькою Церквою».

Отже ми бачимо, що відчай, безвихідь, та прагнення досягти хоча б якоїсь легітимності для «УАПЦ(о)» штовхає її очільника так званого архієпископа Ігоря на ініціативи щодо підпорядкування себе і своєї пастви (а значить і парафію на честь святого рівноапостольного князя Володимира м. Кіровограда) Римському престолу. При цьому «архієпископ» Ігор без будь-яких вагань називає добре відому всім освіченим людям непросту історію взаємин між Православ’ям та уніатством «впливом ілюзій минулого» та «негативними стереотипами».

До того ж вкрай важливо і те, що сам «архієпископ» відверто зізнається у тому, що висунута ним скандальна ініціатива щодо об’єднання із греко-католиками викликала доволі неоднозначну реакцію з боку його ж «духовенства» та вірян. Зокрема, Ісіченко заявив: «Парафіяльні священики, особливо сільські, бояться втратити старшу, найбільш консервативну частину парафіян. Тому вони сприйняли мої пропозиції насторожено» (з інтерв’ю порталу risu.org.ua від 9.04.2015).

І така реакція з боку парафіян є доволі зрозумілою. Дякувати Богові, є люди, котрі небайдуже сприймають очевидну зраду з боку подібних «архіпастирів», котрі, за словом свщмч. Іринея Ліонського, «розсікають та розривають велике і славне Тіло Христове», Котрим, як відомо, є Його Свята Церква (див. Еф. 1:22-23). Дякувати Богові, не відмерло в людей інтуїтивне відчуття того, що їх навертають на хибний шлях, котрий веде до вічної загибелі душі, адже «той, хто слідує за тим, хто вводить розкол, не наслідує Царства Божого» (свщмч. Ігнатій Богоносець). Слава Богу і за те, що багато хто ще знаходить в собі сміливість і підносить свій голос незгоди з очевидною зрадою Православ’я, пам’ятаючи великі слова свт. Григорія Богослова про те, що «мовчанням зраджується Бог».

Саме ця стурбованість пастви, судячи з усього, врешті решт змусила «архієпископа» Ігоря вже в інтерв’ю агентству «Уніан» від 14.04.2015 значно стриманіше пояснювати свої дії туманним формулюванням про, начебто, лише прохання в УГКЦ «поради про пошук моделі міжцерковних взаємин у майбутньому».

І ця настороженість з боку простих віруючих (котрих Ісіченко у тому ж інтерв’ю зверхньо називає «деякими скандальними особами») є цілком виправданою та зрозумілою. Але ж хіба думки простих людей ладні вплинути на зміну рішення, котре, фактично, вже прийняте з причини абсолютної та безперспективної канонічної ізоляції «Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ(о)» та завдяки криптокатолицьким світоглядним установкам її «правлячого архієрея»? Чи не виявилося властивим для самого Ісіченка те «скептичне ставлення до досвіду українського автокефального руху», у котрому він не так давно звинувачував своїх колег – решту т. зв духовенства «УАПЦ» – у одній зі своїх статей 2014 р.?

Тож, в жодному разі не маючи ніякої неприязні особисто до «архієпископа» Ігоря (Ісіченка) (у чому він заздалегідь звинувачує усіх незгодних із його позицією), варто зазначити наступне: всім тим, хто в тій чи іншій мірі ототожнює себе із «Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ(о)» під керівництвом Ігоря (Ісіченко) або симпатизує тій суспільній активності, котру демонструє цей псевдо-церковний діяч, варто було б замислитись: чи готові вони зрадити Православ’я, віру своїх батьків, дідів та прадідів, котрі в усі часи відстоювали чистоту своєї віри навіть перед лицем неймовірних страждань та смертельної загрози? Кожен з таких людей має дати відповідь перед лицем власного сумління, чи не є згаданий вище «архієпископ» Ігор, котрий з тимчасових кон’юнктурних міркувань без всяких вагань зрадив Православ’я, тим євангельським сліпцем, котрий веде тих, хто довірив йому спасіння своїх душ, до прірви (див. Мв. 15:14, Лк. 6:39)? Чи не перетворилась у наш час вірність своїй тисячолітній духовній традиції лише на таке собі пафосне словосполучення, котре для деяких сучасних легковажних пристосуванців, що маніпулюють суспільними настроями та експлуатують національно-патріотичну ідею, моментально втрачає свою вагу та цінність у контексті певних церковно-політичних процесів?

І від відповідей на ці питання буде залежати дуже багато: чи стануть конфесійна індиферентність, байдужість до свого минулого та духовна всеїдність сумними знаменнями нашої епохи? Чи зможуть православні миряни знайти в собі сили для активної протидії таким псевдоієрархам, що діють на нашій рідній Українській землі? І чи стануть сучасні православні миряни духовними спадкоємцями великих козаків, котрі усіма своїми силами боронили святе Православ’я, а також гідними наступниками відомих православних братств XVI-XVII ст., котрим попри тиск тодішньої світської влади польських королів все ж таки вдалося відстояти свою батьківську православну віру та зберегти її від цинічної зради та наруги з боку подібних лжепастирів?

В одній зі своїх статей «архієпископ» Ігор наводить наступну думку: «Для того, аби творити здорову єдність, потрібно самому бути здоровою, цілісною особистістю, здатною нести мир і любов». І з цими словами важко не погодитись. Але тим, хто сьогодні забули про фундаментальні екклезіологічні принципи існування Православної Церкви, тим, хто шукає єдності із будь-ким і за будь-яку ціну, виходячи з тільки їм одним відомих міркувань, варто було б пам’ятати слова великого отця Церкви святителя Іоанна Златоуста, котрий писав: «Гріх розколу не змивається навіть мученицькою кров’ю».

Тож, напевне, варто таки лишити риторичним принципово важливе питання про те, чи зможе людина, котра розчарувалась у самій можливості отримати канонічний статус для очолюваної нею псевдоцерковної структури, принести своїми вкрай сумнівними діями бодай якусь користь або самій цій структурі, або тим простим людям, котрі необачно довірили спасіння своїх душ тому, хто виявився духовно нестійким та елементарно невкоріненим у тій великій Православній традиції, котра освячувала нашу рідну землю з часів святих рівноапостольних великої княгині Ольги та великого князя Володимира.

 

Місіонерський відділ Кіровоградської єпархії